Використання образу страждань Христа, його мученицької хресної смерті не є виключно характерною рисою української літератури повоєнного періоду: у різні епохи він був магістральним, як в літературній так і в інших формах мистецтва, з відмінною долею інтерпретації: тут Данте і Мільтон, тут ван Гог і Поль Гоген, Міцкевич і Леся Українка (цей список настільки довгий, що вартує уваги окремого дисертаційного дослідження), і звичайно тут Василь Барка й Іван Багряний. Серед таких талановитих зірок, Багряний виявив себе як світило християнського гуманізму у світовому мороці тоталітарних режимів, що обернуло нанівець поняття людської самоцінності: людину з душею живою, божою іскрою у ній; в епоху метафізичних і екзистенційних зламів, в епоху виродження всього людського, відчуження і втрати змісту існування. На питання як пересічній людині не дати обернути себе «в дірку від бублика»? Багряний знаходить відповідь: «сила безсильних» у кенотичному наслідуванні Христа: страждати, щоб зберегти божественний образ в людині, ствердити віру в людину й ідею, що «людина – найвеличніша з усіх істот». Інтенційне використання релігійних мотивів, біблійних метафоричних одиниць Багряним, розкриває концептуальну складність роману «Сад Гетсиманський» з богословською значимістю, що потребує не лише морально-етичного чи політичного осмислення, але й теологічного.